Рівний цокіт копит було ледь чутно за загальним гомоном, що доносився до них з вулиці. Люди - їх люди - зустрічали своїх героїв. Зустрічали воїнів. Зустрічали тих, кого ще донедавна вважали купкою ідіотів, які витрачають такі необхідні кошти на якісь безглузді поїздки за стіни. Що ж, тепер ніхто не посмів би сказати, що вони свій хліб задарма їдять. Тільки от чомусь Леві не було радісно від цього гомону. Колись, коли вони закривали пробоїну в стіні (дідько, здається, що це було в минулому житті...) - тоді навіть Леві відчував загальний підйом. Просто тоді все ще було попереду. Попереду було щось велике, щось таке, чого не вдавалося більше нікому, ніколи. І мало вдатися їм. На той момент вони ще знали так мало - і мріяли так багато.

І поплатилися за свої мрії, егеж?

Клац! - вибитий з бруківки камінець потрапив прямо під їхнє колесо. Повозку неприємно колихнуло. Всі м'язи Леві миттєво напружилися так сильно, неначе Зік вирішив перетворитися на титана в цю ж секунду. Чорт забирай, та краще б він і правда зробив таку спробу! Краще б утнув щось таке, щоб Леві міг з чистою совістю знести його їбану голову з їбаних плечей і покінчити з усім раз і назавжди! Чооорт. Йому треба триматися. Тримати себе в руках. Як би це важко не було.

Леві роздратовано цокає, не зводячи прямого, довгого, втомленого погляду з ненависної пики цього гівноїда. Чесно кажучи, Леві навіть не знає, як саме хотів би його вбити. Можливо, йому варто було б розтягти цей процес, зробити його якомога боліснішим і повільним? Ідея непогана. Свинюка цього заслуговує. Він має страждати. Має верещати і плазувати біля його ніг, як слимак, вимолюючи смерті. А з іншого боку, їбав він такі розклади. Проводити з цією гниллю зайві хвилини. Він був цього не вартий. Він мав померти, як свиня. Жив як свиня і смерть таку мав отримати. Безславну. Безглузду. В своїй же багноті.

Леві глибоко вдихає. Змушує себе розслабитися, зняти цю напругу з м'язів, які уже от-от на межі судоми. Кулаки лише не піддаються. Так і лишаються стиснутими. Але так не піде. Якщо ця падлюка і правда вирішить рипнутись - Леві не може втратити ні секунди, ні митті часу. Він муситиме його прикінчити одразу. А для цього треба бути готовим. Кулаки, які не розтискаються - це не готовий.

- Смердиш, собако, - цідить крізь зуби, сподіваючись, що хоча б так зможе якось зменшити внутрішню напругу, що б'ється у нього в скронях гарячою кров'ю. - Аж до тями не візьму, чи це ти обісрався чи це звичний сморід будь-якої марлійскої шмати?

Чи можна ненавидіти когось сильніше? Господи, скільки разів Леві здавалося, що більше - уже нікуди? О, як сильно він помилявся! Тільки тепер, тільки дивлячись на писок людини... Ні, не людини. Тварюки їбаної. Тільки дивлячись на його гидотну пику, Леві розумів, що таке справжня ненависть. Ненависть до того, хто був винним у всьому. Хто відняв у нього, особисто у нього, всіх. Хто був винним в смертях сотень людей. Хто лишив дітей сиротами, жінок - удовами. Хто назавжди забрав у цілого покоління дитинство. Забрав майбутнє. Забрав будь яку радість. І хто особисто у нього забрав те єдине, заради чого Леві вартувало жити.

Марлійське падло виглядає так, немов його на конференцію везуть - не менше. Наче він якийсь вельми поважений запрошений гість, якого тут дуже чекають. Сидить, впиріщившись в свого проводжаючого, який не розуміє всіх задумів і планів геніального стратега. Спокійний, розслаблений. Враження таке, що не знає, що з ним може бути. Але ж ні, знає. І все одно мовчить. Мовчить так, як мовчить людина, яку ведуть на страту і яка уже давно з цим змирилася. Це бісить іще більше.

Насправді, Леві був готовий продовжувати. Що завгодно, аби тільки вивести цю свиноту на емоції. Щоб отримати підтвердження, що перед ним - така сама людина. Що в о н о так само, як і всі інші, зроблене з м'яса і крові. Не дивлячись навіть на те, скільки разів він різав його тіло на шматки в бою. Леві все одно потрібні були докази. Що в о н о так само, як і інші, має, за що хвилюватись, до чого іти, має за кого переживати і за ким убиватися.

- Ну пиздець, ти маг якийсь, що думки читає чи з цих, релігійних? - випльовує різко. Він злиться? Та невже, блять! І чого б це, насправді? Чого він злиться на паскуду, яка зробила його життя пеклом? Яка відібрала у нього все, за що вартувало жити. І дійсно, дідько, чого йому злитися?

- Ну давай, вишкребку, розкажи мені, що ти там розумієш. Плідний діалог? Моя срака - цей плідний діалог! Я тут знаходжуся заради єдиної мети - відрізати твій тупий баняк і плюнути тобі в горлянку зі зворотної сторони. Може, хоч тоді ти перестанеш пиздіти про свою хуйню?

І все було б нічого, якби це не було такою правдою. Заради чого він жив ці чотири роки? Що тримало його на цьому світі? Що не давало просто завершити це жалюгідне існування без якої-небудь цілі? Що, окрім безглуздої обіцянки, даної під шквальним обстрілом, який учила ця звірюка? Чорт, якби він знав, чим все закінчиться - нікому б не погоджувався. Треба було виконати свої погрози і зламати тому навіженому ідіоту обидві ноги. І срати на його мрії, срати на єрегів підвал. Нічого, почекав би зайвий день-два. Зате - дізнався би, а не помер тоді, на тому полі, ведучи на вірну смерть цілий загін. Зате був би живий. І Леві був би живий.

А тепер в цій кареті сиділа уже не людина - оболонка від людини. Пуста і наполовину уже нежива. Оболонка, єдиною ціллю і єдиним поштовхом до життя якої була смерть цього мерзотника, що сидів зараз навпроти. Убити його зараз було б так легко. Леві зміг би задушити його навіть голими руками. Зірвати з його їбала ці безглузді окуляри і дужками видряпати ненависні беньки. Взяти голову в свої руки і бити об підлогу, поки вона не лучне, як гарбуз. Це було б так просто - і так правильно. Він уже майже відчував, як його руки зімкнулися б на горлянці. Відчував залізний присмак чужої крові у себе в роті. Відчував полегшення. І готовність поплатитися за це життям.

Леві повільно проводить кінчиком язика по зубах, намагаючись прибрати цю жагу чужої крові. Цікаво, як це проходить не у Аккерманів? Цікаво, як з цим справлявся цей ідіот, Кенні. Чи був у нього х то с ь, без кого його життя так само перетворилося на пусту оболонку? Дідько - дожився! Уже згадує цього пацюка без звичної злості. І не дивно, мабуть. Коли ненавидиш так сильно когось одного, на інших сил уже не лишається...

Його ввічливість бісить. Його манера сидіти, дивитися через свої дурнуваті окуляри, його складені на колінах руки і мерзенна борода. Все бісить. Все являє собою один єдиний сгусток м'яса, який Леві волів би порізати на тонке шмаття і згодувати мисливськими собакам замість обіду.

Леві бісився. Леві ненавидів. Ненавидів зрадника, що сидів перед ним. І ненавидів зрадника, що сидів на його власному місці, в його власному костюмі.

Чотири роки. Чотири роки він жив нічим. Пустою обіцянкою, яку колись дав давно мертвій людині. Мертвій - через нього самого. Через те, що він піддався своїм емоціям. Через те, що дозволив їм затьмарити розум і вплинути на прийняття остаточного рішення. І він поплатився за це. Поплатився смертью. Ні, одразу двома смертями: його і своєю. І він звик уже існувати так. З величезною дірою десь посеред грудей, в яку, як в бездонний колодязь, можна було кинути що завгодно і не почути ні плескоту води, ні відлуння звуку. А тепер, вперше за ці чотири роки він в і д ч у в а в. Правда відчував. Шалену ненависть, злість, сум, біль, бажання вбивать - але ці почуття були такими яскравим, свіжими, живими...

— Я вам не ворог, капітане Леві, - все так само спокійно говорить бранець і Леві стає фізично важко дивитися на його обридлу пику. Він стискає щелепи, міцно, до болю і хрускоту, відводить очі в сторону. Це падло нічого не знає. Не розуміє, що накоїло, не розуміє, які наслідки вчинило своїми діями. - Я прийшов допомогти Елдії. І можливо особисто вам.

Хочеться розсміятися. Розреготатися прямо в обличчя цьому обпецьку, хочеться зламати йому носа, витягти з цієї карети, покласти розкритою пащекою на бордюр бруківки і вгатити по потилиці ногою так, щоб в нього всі зуби повилітали. Хочеться вспороти йому його смердюче брюхо і витягти всі кишки, зав'язавши їх навкруг його ж горлянки. Вирізати йому язика і запхати в рота назад, подалі, щоб він, навершті, замовк.

Допомогти? Особисто йому? В чому ж? Він, блять, уже зробив усе, що міг. Більше забирати в Леві нікого. І так життя забрав. Леві повільно прикриває повіки. Чому це кожного разу так болісно? Чому він досі не може з усім змиритися? Чому кожного разу, починаючи з тих похорон і аж до сьогодні, будь який спогад, будь яке нагадування спричиняють таку біль?

Він, майже несвідомо, кладе праву руку до кишені. Пальці тут же натикаються на дещо холодне, овальної форми, гладке і опукле. Леві стискає це в кулаці. Стискає, роблячи кілька таких важких, але таких необхідних подихів. Будемо жити. Поки є ціль. Поки є обіцянка. Будемо жити.

- О так, козел. Ми і правда натерпілися. Від вас. Від ваших посягань на наші життя, наші свободи і наше щастя. І не переймайся. Ми і без таких помічничничків, як твоя марлійська срака, зможемо з усим покінчити, - Леві переводить на нього погляд, з відразою дивиться прямо в обличчя. Цей покидьок нічого не знає. Думає, що знає все, а на ділі - не розуміє нічого. Сліпий, дурний і брехливий. Такий самий, як і його влада.

- Ти не потрібен Еренові. І ти з ним не зустрінешся. Принаймні, поки я цього не дозволю. А я, - Леві робить паузу, вбиваючи кожне слово, мов цвях в кришку труни, - цього. Не. Дозволю.

Чесно кажучи, Леві навіть не знає, як до цього всього ставитися. Він примружує очі і дивиться на бранця з виразом чи то огиди, чи то жалоби. Як на розтерзане тільце голуба, який виявився занадто старим, занадто неповоротким, занадто хворим для того, щоб вчасно полетіти і не попастися під гострі кігті голодного вуличного кота. І от уже у птахи розідране пузо і всі його нехитрі нутрощі розмазані по бруківці, по сірому пір'ю і по побитій морді хижака. Але в ньому ще жевріє життя. Тріпотить слабо крило, намагаючись таки - навіщось - злетіти. Уже не свідомо, просто тому, що звик, просто тому, що це - єдине, що він може, єдине, що він робив завжди, усе своє коротке життя. І він дивиться, дивиться одним-єдиним чорним оком ґудзиком, кудись наверх - туди, де в височині над ним пливуть хмари і вітер лоскоче пір'я крил його побратимів.

Але все уже скінчено. Голуб з кишками на бруківці цього просто не розуміє. Не може, своєю маленькою голівкою, втямити таку складну річ, як неминучість кінця. Так само, як і це марлійське лайно досі ще не може взяти до тями, що йому прийшов кінець. Що його не випустять з цього острову. Що його доля давно уже була вирішена. І він ніколи не зустрінеться з братом. Не в цьому житті. Не в цьому світі. Як і той голуб, він досі дивиться вгору і продовжує тріпотіти крилом - продовжує робити те, до чого звик. Що довгі роки, десятиріччя було його єдиною метою, єдиним сенсом існування.

Невже він і правда в усе це вірить?

Невже він взагалі може у щось в і р и т и? У якісь примарливі плани, що він сам же їх і вигадав? У те, що він і правда - хто? - бог? Месія? Рятівник усіх страждучих? У те, що тільки він знає, як правильно, як належне? У те,що він, як який сраний герой із казок, явиться і врятує всіх сірих і обездолених? У те, що за ним підуть? Просто так? Просто тому, що йому вдалося промити мізки якійсь купці горе-нападників, яких вони за ці чотири роки бачили десятками на тих кораблях, що їх надсилали чорти-марлійці до їхніх берегів? Смішно.

- Ха, - Леві всміхається, зовсім не весело. Складає руки на грудях, закидає ногу на ногу і вдкидається трохи назад, дозволяючи своїй собі відпочити на м'якій спинці. - Ха-ха. Хочеш сказати, цього зазвичай було достатньо, щоб промити мізки своїм прихвостням? Мені аж майже шкода стало Марлію - якщо у них там служать такі люди, яким достатньо подібних речей, щоб виступити проти своєї країни, то не дивно, чому у нас за такий короткий проміжок часу вдалося поставити вас рачки.

Леві схиляє голову на бік, спостерігаючи за реакціями Зіка на свої слова.

- Ти те саме говорив Оньянкопонові? Після того, як ви винищили його країну? Чи в процесі? - слова, просякнуті отрутою злітають з його вуст просто. Занадто просто для опису всієї тої ситуації, в яку вони потрапили. І з якої їм треба буде вилізати. - Теж обіцяв йому мир і добробут? Захистити від злих марлійців, які тебе теж принижують? Теж втирав, що ви з ним "однієї крові"? Хоча ні, - окидає оком фігуру напроти, - в таке навіть розумово відсталий не повірив би. Тоді що? Який же геніальний план ти вигадав для нас? Нас з тобою? Браттів-елдійців за стінами і поза них?

Недобитий голуб так ніколи і не зрозуміє, що прийшов кінець його жалюгідному існуванню. Він так і буде дивитися чорним оком-ґудзиком в небесну височінь і дивуватися, чому у нього не виходить злетіти. А вуличний кіт, втамувавши голод, буде вилизуватись над понівеченим тілом, стираючи кров з морди і задивлятися на свою наступну жертву. Тому що тільки так він зможе вижити.

Отредактировано Levi Ackerman (2021-04-01 18:22:07)